Митрополит Андрей Шептицький найвидатніший економіст українського народу у ХХ ст.

Андрей Шептицький використовував родову українську традицію, яка не передбачала розділення між духовним і матеріальним. Він вважав, що відродження потрібне у всіх сферах: не може бути високою духовна культура людини, а низьким її економічний стан.

Якщо відкрити твори українських авторів таких, як Павликовський, Луцький, Сціборський, чи інших, котрі були в свій час знані у Німеччині чи Швейцарії, виступали на численних конференціях у Женеві, Берліні, Лондоні, були пошановані в західних колах за поєднання духовного виміру, етики і конкретних господарських моделей. Як не дивно, серед когортицих економістів можна сміливо згадати також і Митрополита Андрея Шептицького як найвидатнішого економіста українського народу у ХХ ст.

У період перебування Галичини у Австро-Угорській імперії ми не мали своєї економічної незалежності: майже всі господарські одиниці імперії користувалися дотаціями і субсидіями, тоді як наші українські інституції користувалися ними мінімально та розвивалися завдяки громадській солідарності.

Наша галицька інтелігенція до 1904 року була в певній опозиції до Шептицького. Наведу простий приклад: у 1902 році, коли Шептицький був депутатом Віденського парламенту, Міністерство сільського господарства запропонувало близько чотирьох мільйонів австрійських крон (задля порівняння, дві крони – це була плата за один день праці). Шептицький попросив парламентарів від Галичини підтримати цей законопроект, проте, тодішній депутат Кость Левицький видав геніальну фразу: «А що ми з тими грошима будемо робити?». Тоді Шептицький зрозумів, що потрібно самому ініціювати створення як господарських шкіл, так і сильних господарських одиниць, які часто прямо підпорядковуватимуться митрополії.

Роль Шептицького потрібно розглядати у двох важливих аспектах: перший – це його соціальне вчення в питаннях політики, культури та економіки для свого народу; друге – його практична соціально-економічна діяльність. Ця історична епоха для українців Галичини була виходом із системи колоніалізму: панщина протягом стількох століть настільки зруйнувала селянську підприємницьку ініціативу, що не потрібно дивуватися тому, що Шептицький сам вирішив взятися за відродження цієї справи. Він як духовний пастир вирішив почати зі Слова – пастирських послань на найактуальніші теми, щоби змінити свідомість людей, які були покликані організовуватися навколо виконання якихось конкретних справ.

На Синоді УГКЦ вирішується заснувати Страхове товариство «Дністер». Потрібно зауважити, що це були не перші спроби українського греко-католицького єпископату у 1870–80-х роках заснувати власні банки зазнали невдачі – банки спіткало банкрутство, радше, через проблеми з менеджментом. Після того вірні втратили довіру до подібних ініціатив Церкви на певний період, тому Церкві довелося починати з найпростішого – зі страхування. Крім того, було встановлено окреме правило – всі релігійні організації мали страхуватися тільки в «Дністрі».

Ефект від цього став видимим одразу: населення ніби було бідним, але коли по крупинці зібрали від людей страхові внески, то виявилося, що товариство володіє досить значним капіталом, який товариство вже не могло обслуговувати самим, тому в 1894 році УГКЦ вирішує створити банк «Дністер». До його складу ввійшли: капітал Страхового товариства «Дністер» і, крім того, парохіяльні каси взаємодопомоги, так звані раффайзенки.

Ці райффайзенки свого часу спричинилися до відродження Німеччини й Австрії. Їхньою характерною ознакою було те, що вони мали географічний принцип, тобто гроші збирали на території певної парохії та використовували лише на цій території і тільки для членів цієї громади.

Згодом створено Крайовий ревізійний союз, до складу якого входило багато кредитових спілок, які, своєю чергою, створили і якими керували на шістдесят відсотків священики. Згодом, у 1904 році, їх зреформували у Ревізійний союз українських кооперативів.

У 1899 року під Золочевом група деканальних священиків засновує товариство «Сільський господар», згодом у Стрию починають розвиватися українські молочарні, і у 1904 році отець Остап Нижанківський разом з іншими 20-ма священиками і групою селян засновує знаменитий Маслосоюз.

Маслосоюз об’єднував у цьому виді діяльності (виготовлення молокопродукції) майже вісімдесят відсотків усіх парохій. Маслосоюз відомий передовсім постатями своїх організаторів, їхньою жертовною працею. Маслосоюз дуже сильно розвивався до Першої світової війни, зазнав багато збитків у період війни, але в міжвоєнний час лише за п’ять років зумів відновити повний обсяг своєї діяльності. У Польщі українців було лише 16,5 відсотків, проте він контролював близько шістдесяти відсотків усього експорту молокопродукції Польщі.

Те саме робив Центросоюз, який спеціалізувався на сільськогосподарських товарах. Проте держава намагалася приборкати їхню активну діяльність через введення державного регулювання: обмеження, ліцензування особливо в результаті Кооперативного закону 1934 року.

Гасло СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ виникло на початку ХХ ст. в контексті руху кооперації. Центросоюз працював з метою усунення посередників. Наприклад, коробка сірників, вироблена десь у Тернополі, доки дійшла до селянина в Золочеві, вже змушена була пройти кілька посередників і тому значно збільшувала свою ціну. І ця постійно завищена ціна на товари теж була однією з причин бідності народу. І власне організація кооперативів усунула велику кількість посередницьких приватних спілок.

Вилилося це також і в боротьбу проти корчмарства, за тверезість. Необхідно зазначити, що в усій Галичині було 27 693 корчми, які теж значно докладалися до зубожіння народу.

Крім того, існувала несправедливість у розподілі земельних наділів: близько 2 тис. шляхетських родин володіли 54 % землі, а майже 2 мільйони володіли рештою. Це також доклалося до розорення, і як результат – масова еміграція за кордон. Це тривало до початку ХХ ст. І тільки церковна акція із заснування кооперативних спілок почала зупиняти цей процес.

До початку Першої світової війни 60 % усіх господарських установ, кооперативів керували священики, а у всіх інших – священик був головою ревізійної комісії.З цією ціллю проводилася також реформа семінарської освіти, де кожен кандидат на священство протягом двох років повинен був пройти курси з огородництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства.

Така ситуація була характерною особливо для австрійського періоду, бо у міжвоєнний час ситуація змінилася: Шептицький заснував у 1908 році Кооперативний ліцей, а згодом вони вдалися до інших форм освіти, тобто у вигляді масових інтенсивних курсів: запрошували кілька професорів з Відня, скажімо, зі Львова і вони їхали у якесь село на тиждень, навчаючи там приблизно 100–200 осіб.

Такі курси проводилися часто і залучали щораз більшу кількість населення. У такий спосіб освіта і знання поширювалися на все більші верстви селянства. А потім лише призначали координаторів і ревізорів, які їздили по громадах, перевіряючи хід запроваджених новацій: як саджають і доглядають сади, поля та як запроваджують експерименти в огородництві. Тобто це було щось на зразок «школи на місці» і це давало досить швидкий ефект. Переважно все це відбувалося при парохіяльних домах.

Шептицький використовував «органічний» підхід, який не передбачав розділення між духовним і матеріальним. Він вважав, що відродження потрібне у всіх сферах: не може бути високою духовна культура людини, а низьким її економічний стан. Він вважав, що і одне, і інше повинні бути на належному рівні: людина, яка є духовно багатою, не вживає спиртних напоїв, а до того ж проявляє християнську солідарність і співпрацю з іншими людьми – вона не може бути бідною вже самим способом життя.

Для Шептицького розвиток Церкви означав розвиток усієї інфраструктури від низу до верху. Наприклад, у Львові Митрополія мала шість заводів, які були або засновані Шептицьким, або ж були викуплені їхні акції. Церква мала у власності мережу малих цегляних заводів для будівництва шкіл, храмів, а також глиняні кар’єри; Шептицький викупив фабрику солодощів графині Глинської, докупивши до неї декілька ліній для виготовлення різноманітної кондитерської продукції, яку згодом конфіскувала Радянська влада і назвала її «Світоч»; був великий проект щодо виготовлення скла, зроблено відповідні інвестиції, але проект, на жаль, не було здійснено; кахельний завод; власність у нерухомості, будинки, які здавалася у винайм, зокрема на вулиці Валовій і в інших місцях центру Львова; школи, мережа магазинів; Церква збудувала понад 120 кілометрів залізниці до Стрия і на Франківщину; акції телефонного зв’язку й електромережі.

Так, у 1928 році засновано знамениту Народну нафтову унію: Шептицький об’єднав нафтоносні угіддя в Прикарпатській зоні, що належали Митрополії разом з невеликими паями селян, які мали у власності ці паї, але не мали грошей на розроблення нафти. Він теж закупив це обладнання за кордоном. Шептицький, крім того, викупив невеличкий острів в Індійському океані біля Суматри з перспективою розроблення золотих та нафтових копалень.

Крім того, знаючи, що наближаються важкі часи, Шептицький у 30-х роках викупив земельні ділянки в Німеччині в Вестерлянд-Сільді, бажаючи інвестувати гроші у різних частинах світу, аби УГКЦ мала за кордоном свої ресурси для виживання. Проте, у 1938 році він ці ділянки в Німеччині продав. На жаль, коли прийшла Радянська влада, дуже багато грошей і власності було конфісковано.

Маловідомим є також той факт, що Шептицький мав бажання заснувати велику кіностудію, у 1938 році під це виділено значні кошти, щоб наступного року взятися за цю справу, проте цим планам теж не було суджено здійснитися.

Якось я взявся приблизно підрахувати загальну вартість церковних активів у Галичині, включно з карпатськими угіддями, близько 40 000 гектарів лісів і великих земельних ділянок, зокрема Зарваниця, 800 гектарів, Унів, то виглядає, що УГКЦ з приходом «визволителів» фактично втратила кілька мільярдів доларів, а точніше, 4 500 230 000 доларів. У будь-якому разі необхідно лобіювати питання про повернення чи грошову компенсацію майна для УГКЦ. Я зібрав майже 70 % усієї інформації про майно Церкви, проте необхідна солідарність усіх установ для реалізації цієї акції.

Повертаючись до нашої теми, виглядає, що титанічна праця Митрополита Шептицького, священства УГКЦ та численних вірних стосовно піднесення як духовного рівня галицьких українців, так і їхнього добробуту зазнала досить значного успіху. Але у 1939 році приходять визволителі і приносять новий тип колективного господарства – колгоспи? Це ніби трохи нагадує ті самі кооперативи? Насправді між кооперативом і колгоспом є велика різниця. Кооператив – це земельна власність, сформована з приватних паїв, де керує громада; колгосп – це теж, нібито, колективне господарство, але вже під керівництвом державних органів, що породило величезну безвідповідальність та незацікавленість з боку членів місцевої громади – і це зруйнувало все господарство Галичини.

Висновком з цього може бути те, що Шептицький належить до постатей, які формують етапи і хід історії, а не піддаються під вплив систем та умов. Він є того рівня історичною постаттю, яка сформувала значний період нашого відродження та історичної пам’яті, тобто без його лідерства, знань і ентузіазму неможливо уявити нашого відродження з 1900 по 1944 рік, а згодом також наприкінці 1980-х – початку 1990-х.

Автор: Олег Онаць