Поки наші люди не припинять в усьому шукати матеріальний сенс, доти ми будемо рабами

ФОТО З ВІДКРИТОГО ДЖЕРЕЛА

Минулий рік видався для актриси Римми Зюбіної врожайним: вона увійшла до 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус», стала «Найкращою акторкою» за версією Української кіноакадемії, отримала нагороду «За найкращу жіночу роль» на 25-у Міжнародному кінофестивалі у Варні та стала лауреатом національної кінопремії «Золота Дзиґа» за найкраще виконання головної жіночої ролі Дарини в фільмі «Гніздо Горлиці».

Актриса активно займається соціальними проектами, має чітку громадянську позицію і вважає, що для того, щоб у країні відбувалися зміни на краще, кожен повинен робити те, на що в нього вистачає сил, бо держава – це ми.

– Риммо, на початку року ви анонсували появу на одному з українських телеканалів вашої нової програми про дітей-сиріт – «Дорога додому», чи завершилися вже зйомки?

– Ми створюємо «Дорогу додому» як щотижневу програму. Тому зйомки не завершилися, а продовжуються. Це моя авторська телевізійна програма на каналі UA.TV. Багато років я пропонувала цю ідею різним каналам, але нікого, крім цього каналу, це не зацікавило.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

У певний час я зрозуміла, що для усиновлення дуже не вистачає інформації про дитину, оскільки на багатьох сайтах, де розповідається про дітей-сиріт, є лише фотокартка, часто ще й неякісна, застаріла, приміром – дитині вже 6 років, а фотокартка – коли їй було два. Можливо, всиновителі-батьки активніше реагували би на дітей, якби бачили такі відео-візитівочки дитини, над якими ми зараз працюємо. Або коли побачать історії дітей, які після нашої програми знайшли вже дорогу до власного люблячого дому.

До того ж, працюючи з дітьми, я зрозуміла, що коли всиновлюють зовсім маленьких – то одне, але коли дитині вже 10 років – це особистість. І тут має бути інший підхід до всиновлення. Дитина – не забавка, вона має право обирати сім’ю – так само, як сім’я обирає дитину. Мені колись один хлопчик у дитячому будинку сказав: «А я не до кожної сім’ї піду», і він має на це право, тому що це теж його життя, він уже щось пережив і щось знає й відчуває. Ми не маємо права їх ламати і переробляти під себе, ми беремо собі не річ, а дитину – і дитину з певними особливостями і проблемами.

– Це будуть відео-розповіді про дітей із різних регіонів?

– Так, ми хочемо охопити всю Україну – наскільки нам це вдасться технічно і фінансово. Наразі знімаємо по Київській області.

– А чи можлива в нас ситуація, як у деяких європейських країнах, де взагалі немає дитячих будинків, бо всі діти одразу всиновлюються, або потрапляють у фостерні сім’ї?

– Ні. У нас така ситуація не можлива. Це і ментальність, і байдужість, і той стереотип, який існує в соціумі щодо сиріт, і недосконале законодавство.

Є у мене один приклад – хлопчик Артем з інтернату з Сєверодонецька, який колись звернувся до мене по допомогу просто після показу фільму «Трубач». Він сказав, що вже рік не отримує фінансової допомоги держави, бо коли його перевели з Кремінецького дитбудинку до Сєверодонецької школи-інтернату, то документи про статус сироти десь загубилися.

Рік він не отримував жодної копійки, одягу було обмаль, бабуся про нього згадувала тільки, коли треба було картоплю копати, маму ніякі соціальні служби знайти не можуть уже багато років. І коли я стала допомагати хлопцю відновити статус і віднайти документи, то його в інтернаті ще й звинуватили в тому, що виносить «сор из избы», що самі могли все вирішити. Так чого ж цілий рік ніхто не вирішував і довели дитину до відчаю?

Знаю дітей, яких приводять мами до реабілітаційних центрів – і зникають назавжди, навіть свідоцтво про народження не приносять, або дітей, які жебракують разом із батьками. Насправді, це жахливі історії. А ще – коли всиновителі повертають дітей назад до дитбудинків і не несуть за це жодної відповідальності.

Це проблема суспільства, яке байдуже, і держави, яка не реагує відповідним чином.

– Чи є статистика по регіонах, де ця проблема стоїть найгостріше?

– У всіх регіонах є проблема сирітства і майже всюди виною тому алкоголь, бездуховність і безвідповідальне батьківство, це загальна проблема. Але знаєте, насправді, я в захопленні від педагогічного складу викладачів, вихователів, які працюють в усіх будинках, де я була. Це люди, віддані своїй праці. Зараз це не ті страшні сирітські будинки, про які ми собі мали уявлення.

Звичайно, зарплатня педагогів у цих будинках не відповідає тому, скільки душевних сил вони у дітей вкладають. Я в захваті від педколективу Рокитнянського дитячого будинку “Чебурашка”. Там усі – як одна дружна сім’я. Таланти і здібності вихованців розвивають і підтримують. Приміром, тричі на тиждень запрошують вчителя малювання. У них є ізостудія, там всі діти малюють. Один хлопчик просто прекрасні картини пише!

Ще один приклад. Я ще до цієї програми дружила з дитячим будинком у Нових Петрівцях, там директор – унікальна людина, він зі своїми синами та дружиною відремонтував занедбаний дитсадок, де був наркоманський притон, і створив там дитячий будинок на 15-20 дітей.

– Крім роботи на телебаченні та у своєму театрі, ви також є актрисою Луганського українського музично-драматичного театру, наскільки я знаю – на волонтерських засадах?

– Абсолютно вірно, тому що мені важко інколи людям пояснювати – що я там роблю і навіщо. Я ніяковію, коли мене запитують: «Скільки тобі там платять?» Кажу: ніскільки. То вони тобі готель оплачують? Я кажу: ні! Ну, а в чому сенс? Поки наші люди не припинять в усьому шукати матеріальний сенс, доти ми будемо залежними, будемо рабами.

У моєму житті настав період, коли я виростила дитину, професійно стою на ногах, тож я зрозуміла, що моє ім’я вже може працювати на користь іншим людям. У Сєверодонецьку відкрився театр, тобто – відкрили приміщення, куди переїхав Луганський український обласний музично-драматичний театр.

Рік тому я презентувала в Сєверодонецьку фільм «Гніздо горлиці» і потім була зустріч із колективом – дуже тепла, дружня, весела, на якій я запропонувала створити щось разом. Через півроку для театру відреставрували приміщення будинку культури. А згодом я написала директору театру Сергію Дорофеєву: «Пане Сергію, пропоную повернутись до моєї творчої пропозиції».

За тиждень ми з режисером Володимиром Московченком визначились із п’єсою. В січні зіграли прем’єру і тепер раз на місяць я приїжджаю, і ми граємо «Веселий Дух» Н.Коуарда. Насправді, я отримую величезне задоволення, працюючи там, тому що я побачила театр таким, про який мріяла в дитинстві.

– А в якому віці ви зрозуміли, що ваша доля – то театр?

– Я перебуваю в постійних сумнівах – чи це моя доля – до сьогодні. В дитинстві впевненості було більше, як не дивно. У дитинстві я грала «в театр» частіше, ніж у ляльки, а в 10 років свідомо захотіла стати актрисою і почала готувати себе до професії – цілеспрямовано читати театральну літературу, займатися музикою і хореографією.

В 15 мої уявлення про світ театру були райдужними – здавалося, що всі актори дружать між собою, ходять на дні народження, на весілля, на хрестини одне до одного, що всі живуть однією сім’єю. Мені тоді уявлялося, що актори – це такі небожителі.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

І от, нарешті, я побачила зараз у Луганському українському театрі подібну атмосферу!

Всі молоді, натхненні, задоволені, люблять свою професію і вдячні долі не лише за те, що мають можливість виходити на сцену, а навіть за те, що вони живі. Ті історії, які розповідають люди, котрим довелося тікати з Луганська, – це страшні історії. Цих людей не можливо не поважати, і не закохатися в них.

– Певно, що зараз у тих регіонах дуже велика потреба у позитиві й, справді, посилений інтерес до усіляких культурних подій…

– Дійсно, там дуже багато місцевих активістів та приїздить багато волонтерів, які самі все це створюють, пишуть заявки, отримують ґранти, відбуваються альтернативні фестивалі сучасного театру і сучасного мистецтва.

Там зараз багато людей, які переїхали, – з прекрасною освітою, їм треба десь проводити своє дозвілля, і тому театр там необхідний.

–  То культурний ренесанс відбувається по всій Україні?

– Ой, так хотілося би в це вірити! Тому що, знаєте, ми все одно сидимо в соцмережах зі своїми друзями, і, навіть, якщо їх там 10 тисяч, це все одно люди твоєї групи крові. А потім виходиш, десь на зупинці посидиш чи в транспорті послухаєш, що люди розказують, чим живуть, якими категоріями мислять – і таке враження, що ми живемо в різних країнах.

– До театру зараз дуже модно ходити. Мені здається, раніше такого не було – коли хочеш піти на виставу, а квитки наперед вже давно розкуплені.

– Це правда. З одного боку це прекрасно, що люди прагнуть іти до театру, але значна кількість цих людей іде до театру, не знаючи інколи назви вистави. «Браво» кричать на все. Я інколи сиджу в залі або стою на сцені – і мені здається, що все пропало, все пішло не так, сьогодні невдала вистава, а глядач поблажливий і невибагливий, вибачає все. І мені сумно.

– Чи позначився такий сплеск уваги до театру на гонорарах акторів?

– У державних репертуарних театрах нема гонорарів. Є радянська система зарплатні згідно зі штатним розкладом – 2 категорія, 1 категорія, Вища категорія і Майстер сцени.

І між цими категоріями – невелика різниця в оплаті. До того ж вона ніяк не впливає, чи раз на місяць актор грає на сцені, чи 25 разів. Чи це головна роль, чи роль епізодична. В національних театрах зарплатня – в кілька разів більша за інші. Контрактна система в Україні не має такого впливу, як вона має в Європі, де ти отримуєш гроші за вихід, за творче і фізичне навантаження, за рівень майстерності.

Це проблема, тому що театральна реформа зробила перший крок і зупинилася лише на тому, що тепер є контракти з керівниками, які обмежують термін перебування на керівній посаді на 5 років, максимум на 2 терміни – 5 і 5. І цей керівник набирає акторів так само, за конкурсом, на термін від 1 до 5 років. Але на оплату акторської праці це не впливає.

– А яким мав бути наступний крок реформи?

– По-перше, конкурси мають відбуватися, коли хоча б кілька людей подається на посаду керівника театру. А коли – «я переміг в Олімпійських іграх, я прибіг перший, бо я біг один», то це виглядає кумедно. Я з математикою не дуже дружу, але я знаю, що один – це не конкурс.

– Через що так відбувається? Немає такої кількості бажаючих, чи їх не допускають до участі в конкурсі?

– Склалася така ситуація, що дуже багато розумних і талановитих людей не йдуть туди змагатися, тому що немає сенсу.

Тобто, одна єдина людина приходить зі своєю конкурсною програмою – і перемагає. Все технічно забезпечено таким чином, що жоден інший претендент не пройшов би на посаду керівника театру. Я сподіваюся, що можливо щось зміниться, коли цьогорічно обрані керівники відпрацюють 5+5 років, ще чекати і чекати…

Якщо порівнювати різні форми театру, то ідеальної форми нема. В державному театрі є й щось дуже хороше. Приміром, якщо вистава вдала, вона може існувати багато років. Вона може жити, розвиватися. А не йде глядач, вона може померти. Хоча глядач може не йти не тому, що вистава погана, а тому, що глядач не готовий до цього матеріалу.

Знову ж таки, в репертуарному театрі актори переконані, що їх ніхто нікуди до останнього подиху не зрушить з робочого місця. А це усвідомлення веде за собою негативні наслідки – актор розслаблюється, втрачає свою форму, не розвивається.

Те, що відбувається в ангажементному театрі, це інша історія – ти живеш в умовах постійної творчої конкуренції.

– Про свої найближчі театральні плани нам розкажете?

– Найближчим часом – 3 липня відбудеться вже третій “Class-Act”. Підлітки зі Сходи і Заходу України разом пишуть п’єси, а актори їх втілюють у життя на сцені. Які проблеми і теми цього разу будуть, ще невідомо. Цього року це автори з Авдіївки і Чопа. Куратор проекту – драматург Наталя Ворожбит. Те, що робить цей проект, незамінне: здружуються діти, батьки яких ніколи між собою не знайшли би спільної мови.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

На нашому проекті Схід і Захід стає одним цілим. Я беру участь третій рік і моя дружба з дітьми продовжується й після проекту. Я вірю, що цим молодим людям будувати країну, ходити на вибори. І від того, які вони зараз, такою через 20 років буде моя Україна.

Зараз я працюю в продюсерському проекті Володимира Шейка «Погані дороги», режисер Тамара Трунова, за п’єсою Наталки Ворожбит. Всі актори обирались через кастинг. І я – не виняток. Кінокастинги для мене звична річ, а от у театральній практиці – це вперше.

Я на загальних умовах подала заявку на кастинг, підготувала монолог, у призначений час з’явилась. І от, в очікуванні своєї черги на прослуховуванні, сиділа в залі – і почула цей же монолог у виконанні інших актрис. Всі вони були прекрасні, кожна з них читала талановито і по-своєму. Я була впевнена, що мене не візьмуть, оскільки думала, що потрібні нові обличчя. Не нервувала, а спокійно поставилася до цього.

Проте я опинилась в акторській команді “Поганих доріг” і ми готуємось до прем’єри 28 вересня на “Сцені номер 6”.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

– Ви слідкуєте за молодими колегами? Когось з них можете виділити?

– Так. Ой, я нікого не буду виокремлювати! Дійсно, є дуже хороша молодь і, як зазвичай, з одного курсу завжди буде 2-3 людини, які підуть далі і чогось досягнуть у професії. Щорічно я присутня в якості глядача на іспитах з акторської майстерності в театральному університеті ім. Карпенка-Карого. І за 10 років ніколи не помилилась у своїх прогнозах – хто стане зіркою.

– Нинішня акторська школа відрізняється від тієї, яку пройшли ви? Вам подобається рівень підготовки театральної молоді?

– Я не навчалась на акторському. Моя власна школа – це досвід роботи з талановитими режисерами і акторами, й самовиховання. Є талановиті і розумні молоді люди, а є випадкові люди в професії, як і завжди. Дуже радію, що театри і кіно відійшли від сталих амплуа. Зараз, нарешті, і на сцені, і на екрані з’являються обличчя не з глянцевих журналів, а живі.

Я взагалі за ту курбасівську акторську систему: «Розумний арлекін», який може грати все.

Актор не може бути обмежений одним амплуа. По-перше, це дуже не цікаво для творчої людини – все своє життя грати одне й те ж, бо в кожному з нас дуже багато всього, ми навіть протягом однієї доби буваємо різні, змінюємося під впливом обставин, людей. І так само актор. Я в собі накопичую різне, різне, різне, запам’ятовую всіх, з ким я спілкуюся, і всі свої емоції й болі потім об’єдную для створення образів.

– Де вам комфортніше – у театрі чи в кіно?

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

– Мені комфортніше там, де мені не соромно за мою роботу, де все збігається, де є талановитий режисер, талановитий матеріал і талановита команда.

Я вірю в те, що тільки режисер має бути господарем на майданчику і на сцені, бо від нього залежить набагато більше, ніж навіть від найгеніальнішого актора.

– Зараз є нарікання, що попри кіно- та серіальний бум, в Україні не вистачає якісних сценаріїв. Ви ж певно їх купу перечитали, чи справді є така проблема?

– Насправді, я читаю лише ті сценарії, в яких мені пропонують ролі. Днями у мене почались зйомки серіалу “Таємниці” на студії Panopticum для каналу “Україна”. Режисер Сергій Кравець запропонував мені роль Софії – неординарної людини зі складною, я би сказала, зламаною долею. Тут будуть любовні й детективні сюжетні лінії, й серіал буде україномовним, що для мене надзвичайно важливо. Історія “Таємниць” триває з 1944 по сьогодення на Буковині.

Приміром, якщо взяти «Гніздо горлиці», то від того літературного сценарію, який я прочитала в грудні 13-го року, до того, що вийшло на екрани в листопаді 16-го року – величезна відстань, це трішки інше кіно. Від трилогії Василя Мельника режисер Тарас Ткаченко взяв середню частину для кіносценарію.

У першому варіанті сценарію були документальні монологи заробітчанок, які протягом всього фільму мали бути в фільмі присутніми, був зовсім інший фінал.

Так склалося, що не дознявшись у фільмі, трагічно загинув актор Віталій Лінецький, який грав головну роль – Дмитра і ми змушені були переписати фінал. Не було навіть мови замінити актора і перезняти.

Сюжетна лінія однієї героїні цілком зникла через це, замість ролі у Марії Кочур залишився епізод. Деякі мої сцени пішли в корзину. Але все це заради того, аби повністю зберегти Віталія Лінецького в фільмі. І фінал ми зробили таким, який був би можливим за присутності Віталія.

 І ота пауза півтора роки, коли ми чекали продовження зйомок, нас зробила іншими. І в країні вже з квітня 2014 по жовтень 2015 дуже багато всього відбулося, війна вже була у розпалі. Ми стали глибшими, дорослішими, якісь сцени випали самі собою, тому що вони були неправдиві і не для цього кіно. Ми дуже боялися щось збрехати в цьому фільмі. Життя написало свій сценарій.

– Риммо, ви маєте чітку позицію щодо кінопроектів, де присутнє російське фінансування. Тож, можемо бути переконані, що новий серіал за вашої участі – стовідсотково український продукт?

– Моя позиція – не зніматися там, де проект фінансується Росією. 4 роки тому, після анексії Криму це було моє власне рішення, моя реакція на окупацію частини моєї країни. Я сказала тоді й повторю сьогодні, що, на мій погляд, – гроші пахнуть.

БІЛЬШЕ НОВИН ОСВІТИ, УКРАЇНИ  ТА СВІТУ НА НАШІЙ СТОРІНЦІ У ФЕЙСБУЦІ – Ukr.life – Українське життя  СТАВТЕ “ЛАЙК” ТА ЗАВЖДИ БУДЬТЕ В КУРСІ ПОДІЙ

Цей новий серіал – абсолютно український у всіх сенсах. Я граю у ньому героїню, яку цікаво буде грати, бо моя Софія проходить через складні психологічні випробовування. Там дуже заплутана, цікава і драматична історія, тому я погодилася, майже не роздумуючи.