Неприємна правда про державу та мову

Більшість людей не схильні приймати правду через її “холодність”, байдужість до людей та їх бажань.

В українців несприйняття правди ще глибше. Століття національного поневолення закарбували в нас ігнорування соціально-політичної реальності, прагнення втечі за океан, в радощі “гречкосіїв”, зрештою, в гумор.

Але з 1991 року ми прагнемо створити українську державу. У фундаментальному Акті про державну незалежність України 1991 року проголошується створення “самостійної української держави – УКРАЇНИ”.

Однак державу з назвою “Україна” створити легко – а ось українську державу без гірких пігулок правди значно складніше.

Правда перша.

Не існує теоретичних “російськомовних українців” чи “україномовних росіян”. Існують громадяни України, які розмовляють або українською, або російською мовами.

Для України сам термін “національність”, запроваджений в СРСР, лише надав нову форму мовній самоідентифікації, яку за часів Російської імперії в переписах позначали “рідна мова”. Саме за мовою і визначали так звану “національність” – на відміну від громадянства чи підданства, яке дається якимсь законом або паспортом.

Тому фактично лише “рідна мова” визначала кількість “українців” чи “росіян” в Російській імперії чи СРСР.

Зв’язок мови та належності до українського народу ніколи не розривався. Тому Тарас Шевченко ніколи не вважав українцем того, хто спілкувався російською мовою і вважав її за рідну. Саме тому “батьку нації” ніколи б не прийшло в голову назвати Крим – Україною, так само як і Івану Франку чи Лесі Українці. Для них, як і для Степана Бандери чи Симона Петлюри та мільйонів наших предків – Україною була лише та територія, де більшість населення розмовляло українською мовою.

Тому й при спробі створити українцями територіально-політичну державну структуру, її межі прив’язувались до меж поширення української мови; часто це називалось “українські етнічні території”. При цьому до ери урбанізації визначальними були сільські території, а не міста.

Так само й Богдан Хмельницький прагнув вибити з під поляків лише ту територію, де більшість розмовляла українською мовою. Релігія в цьому плані була не критичною.

У джерелах згадується випадок, коли під час походу на західну Україну козаки побили українця-селянина за те, що той був уніатом. Вони визначили в ньому “свого” за мовою, а побили через релігію – “щоб польське м’ясо відстало від українських кісток”.

Українці століттями не мали держави – але українці існували, як і українська культура. Саме тому, що українськість визначалась не проживанням на території Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської імперії чи рейхскомісаріату “Україна” – а мовою, яку ми передавали крізь століття політичного, культурного рабства.

І співаючи рядок з гімну “І покажем, що ми браття козацького роду”, слід пам’ятати, що запорізьким козаком міг стати виключно той, хто спілкувався українською мовою. Про це ще в ХІХ столітті зазначив найвидатніший дослідник козацтва Дмитро Яворницький. Він підкреслив, що цю умову, на відміну від інших, ніхто не порушував.

Юридичний кордон – це лише лінія на папері, а держава – лише політична конструкція. Не слід про це забувати. Якщо ми в черговий раз на століття втратимо державу, критично важливо щоб вижили ми – як народ “українці” та “українська культура”.

Правда друга.

Вона полягає в тому, що більшість політичних сучасних проблем українців криються у боротьбі мов.

КМІС, СГ “Рейтинг”, Фонд Разумкова та інші наукові установи десятками соціологічних опитувань довели, що відмінність тих людей, які спілкуються російською або українською мовами – колосальна (так само й за поділом “рідна мова”), часто погляди цих груп діаметрально протилежні.

При цьому це стосується як політики, так і релігії, спорту, улюблених пісень, свят та їжі, практично усього.

Наведу лише крихту:

А ось наглядна залежність мови від тероризму в Україні:

Правда третя.

Опитування свідчать про те, що серед російськомовних (де-факто – росіян-громадян України) повільно зростає почуття патріотизму як відданість державі, але не українському народу.

Багатьом здається, що це однозначно добре. Насправді, в Україні може народитись не культурно-ментальна частина Росії, як-от Крим та так звані “ДНР, /ЛНР” – а європейська, демократична російськомовна держава під формальною назвою “Україна”.

Російськомовні, що орієнтовані на інтеграцію з Росією, – “непопулярні” і мають тенденцію до чисельного зменшення.

А от для патріотів України – росіян (російськомовних) та українців (україномовних) російська та відповідно українська мова, як і держава “Україна”, можуть стати маркером самосвідомості, який кожна група прагнутиме політично захистити в освіті, побуті, культурі, ЗМІ тощо.

Протиборство може піти за трьома сценаріями.

Або українці програють і розчиняться в європейській, демократичній “русской Украине”.

Або росіяни-патріоти України, зрісши чисельно до певної межі, почнуть поступово танути, переходячи на українську мову, асимілюватись серед українців.

Або дві групи розірвуть Україну на дві європейські, демократичні – але різномовні держави.

Правда четверта.

Не поважають українців та інших сусідів-“неросіян” – не німкеня Катерина ІІ, грузин Сталін чи Путін – а самі росіяни.

Відповідні правителі були в росіян, бо саме росіяни хотіли загарбання нових територій (з населенням чи без – не принципово), що дає їм “велічіє Росіі”.

Тому росіяни найбільше пишаються армією, полководцями, перемогами у війнах та правителями, за яких Росія розширилась найбільше. Опитування свідчать, що пишаються Сталіним, Петром І, Катериною ІІ, Путіним – саме “пересічні” росіяни.

Цю правду не люблять в Україні.

Хоча зараз все більше людей виліковуються від ілюзії “гарних росіян” при їх “поганих правителях”.

Відомий волонтер, засновник фонду “Крила Феніксу”, а нині голова Миколаївської обласної організації БПП Юрій Бірюков визнав: “Звинувачувати у всіх бідах Путіна – це рівно як і звинувачувати в голодоморі особисто Сталіна… Путін лише “екстракт” всієї цієї публіки. Не тіште себе ілюзіями, не в ньому справа. Справа у ворогу біля наших кордонів, під назвою Росія. Справа в росіянах… І так, є 10-15-20 відсотків десь якось більш тверезомислячих. І? І – нічого. Коли цей царьок помре, вони “оберуть” наступного. Такого ж, а може ще гірше”.

Після того, як росіяни в якості солдатів, добровольців, волонтерів захопили частину України – саме 58% громадян Росії погано ставляться до України(липень 2016, опитування “Левада-Центр”). Натомість в Україні, яка постраждала від росіян, картина протилежна: нейтрально до росіян ставляться 37,9%, позитивно 29,9%, негативно – 23,1% (опитування Центру Разумкова грудня 2015).

Так хто ж на кого напав, і хто на кого за це образився?

Істотна при цьому різниця за мовою:

Отже, нам ще доведеться лікуватись від ілюзії “братського народу”, яким керують “небратські правителі”.

Чекає на нас і усвідомлення слів Акту про державну незалежність України про створення “української держави – УКРАЇНИ”.

Чекає на нас і усвідомлення справжніх меж України, яке до нас зрозуміли Шевченко, Хмельницький, Грушевський та Бандера.

Чекає багатьох і українська мова та “козацький рід”, до якого приймали лише “україномовних”.

Ми лише на початку усвідомлення того, що українці часто творили власні держави з різними “назвами” – але ключовим завжди була українська етнічна сутність таких держав.

Сутність, у якій мова є центральним елементом.

Джерело: УП