В. Бєлий: про підвищення кваліфікації учителів

Автор: Володимир Бєлий, заступник директора з НВР, фізико-технічний ліцей м. Херсона.

Підвищення кваліфікації: «турбота» про кваліфікацію чи об’єктивність у її визначенні?

Чому у закордонних системах освіти не має фінансованих держбюджетом структур з функцією обов’язкового залучення вчителів до аудиторного навчання з підвищення кваліфікації задля видачі їм документа про те?

Тому, що:

• по-перше, університети не видають псевдодипломів про «успішне» закінчення навчання;
• по-друге, система не обмежується лише процедурою видачі диплому про закінчення навчання, а ще додає підсумкову атестацію (у різних країнах вона різна за формою), сутність якої у тім, щоб пересвідчитися чи випускник, як претендент на працю у закладі освіти, є здатним вивчене застосувати;
• по-третє, держава не може застосувати примус у будь-якій формі (прямий чи опосередкований), бо стане порушником базових конституційних прав особи;
• по-четверте, і це головне – там повноцінно визнають, що «… Самостійне опрацювання нового у професії апріорі не може не бути підвищенням кваліфікації».

Тільки про цьому «там» ще й враховують, що наявність процесу (підвищення кваліфікації) ще не є гарантом результату. Так, процес є необхідним, але не достатнім, бо ж бувають і патологічні невдахи чи тому подібні виключення з правила, які для системи можуть стати як така «ложка дьогтю для бочки меду» – демотивувати більшість до по-справжньому продуктивного навчання і переорієнтуватися на його імітацію.

У нас, як зауважує пані Олена Матушевська, також якби існує така ж офіційна позиція з боку держави: «… 800 постанова визначає, що може. Потрібно подати створений продукт як результат такого самостійного підвищення кваліфікації на розгляд Вченої чи педагогічної ради закладу. Або створений продукт для зарахування годин, або посвідчення. Все логічно. Маю створені посібники, інформаційні ресурси і подаю їх на розгляд та зарахування як самостійне підвищення кваліфікації. Чи багато охочих і готових так зробити, то вже інше питання».

У чому різниця?

У тому, що у нас навіть те, про що пише пані Олена, йде через процедуру видачі документа, який тільки і стане підставою для визнання у працівника вищої, ніж раніше, кваліфікаційної категорії.

А «там» визнають той чи інший рівень професійності працівника не завдяки наявності процесів його роботи над собою, а через однакові для всіх претендентів НЕЗАЛЕЖНІ оцінювальні процедури абсолютно об’єктивного його визначення.

Чому там не переходять на нашу модель державної настирної «турботи» про професійне зростання всіх без винятку працівників освітньої системи?

Тому що тамтешнє суспільство не дозволить «розмазувати» кошти платників податків, передбачені для роботи освітньої системи з їхніми дітьми, на роботу допоміжного освітнього персоналу, продуктивний ефект від якої очевидно є більш ніж сумнівним.

У нас досі не так, як в успішних націй.

Тому-то й понині кожен черговий наш уряд вже більше ніж чверть століття «бігає» до тих успішних країн з проханням дати у борг грошей, щоб платити зарплати вчителям.

І це при тому, що на внутрішній арені наш уряд не проминає випадку нагадати учителям, що відсоток українського ВВП на освіту є більшим, ніж у країн з числа G-7.

Оригінал